Одним із факторів оцінки кредитоспроможності позичальника, а також уникнення кредитних ризиків є можливість передбачити у кредитному договорі механізми його забезпечення.
Традиційним способом забезпечення у кредитах виступає саме порука – добровільно взятий третьою особою на себе обов’язок сплатити суму боргу, якщо позичальник не зробив цього у встановлений строк; так забезпечено близько 20-30% усіх кредитів в Україні.
Відповідальність поручителя перед банком встановлена не лише у розмірі основного боргу, але і нарахованих відсотків, неустойки, покритті збитків; однак обсяг відповідальності може бути змінена також самим договором (стаття 554 ЦК), причому порука може бути встановлена як разом із кредитним договором, так і значно пізніше.
Досліджуючи судові спори приводу поруки у кредитних зобов’язаннях, можна окреслити таке коло проблемних практичних питань:
-
Зміна змісту зобов’язання забезпеченого порукою.
Однією з підстав припинення поруки є заміна зобов’язання, в результаті чого збільшується обсяг відповідальності поручителя, якщо на таку заміну не було отримано його згоду. Часто у кредитних договорах містяться пункти наступного змісту: «Без згоди Поручителя Кредитор не має права змінювати умови основного договору з Боржником, якщо внаслідок цього збільшується або може бути збільшений розмір відповідальності Поручителя. Згодою Поручителя Сторони зазвичай вважають підписання (візування) від імені Поручителя змін, що вносяться в Основний договір і/або отримання від нього письмової згоди щодо таких змін і/або внаслідок обміну листами чи факсимільними повідомленнями і/або укладення Поручителем додаткового договору до цього Договору про внесення зазначених змін». Навіть у разі відсутності такого положення, наголошуємо, що норма закону є імперативною і застосовується незалежно від наявності саме такого положення у договорі.
Саме ця обставина у судовій практиці найчастіше стає предметом розгляду як підстава припинення відносин поруки, а поняття «збільшення обсягу відповідальності» – конкретно у кредитних відносинах – у випадках підвищення процентної ставки. Крім цього, умовами, що тягнуть за собою такий правовий наслідок, є: відстрочення виконання – збільшення періоду виплати кредиту і відповідно нарахування процентів; додатково встановлення неустойки або її збільшення тощо. Навіть у випадку, якщо банк-кредитодавець повідомив про зміни умов кредитного договору самого позичальника, і він погодився з ними, автоматичне створення нових обов’язків для поручителя забороняється (Постанова ВСУ від 18.06.2012 р № 6-73цс12).
Тут варто також звернути увагу, що обсяг відповідальності поручителя перед банком за невиконання або неналежне виконання позичальником своїх обов’язків, встановлюється або може бути визначений не лише за умовами договору поруки, але і умовами основного – між банком та боржником. Тому поручителю необхідно бути уважним при ознайомленні з договорами, оскільки часто в кредитній угоді може бути застереження про відсутність необхідності повідомлення поручителя та укладання з ним окремого правочину, і така умова буде цілком законною, є результатом досягнення домовленості між банком і безпосередньо поручителем. Так, його згода буде презюмуватись у наступному при зміні будь-яких умов без додаткового повідомлення, поручитель не матиме права вимагати визнання поруки припиненою (пункт 22 ППВССУ № 52012 р.).
Так, за змістом частини 1 статті 559 ЦК України припинення поруки за цією підставою є автоматичним, припинення відбувається на підставі закону, і судове рішення за цією вимогою не вимагається. Однак, якщо між сторонами все ж таки виникає спір (це відбувається у 100% випадків, оскільки банки завжди пред’являють вимоги до поручителя і добровільно не зізнаються у своїх порушеннях), вимоги про визнання права підставі п. 1 частина 2 статті 16 ЦК України підлягають розгляду судом (Постанова ВСУ від 21.05.2012 р. No 6-20цс11).
Незважаючи на наявність великої кількості Постанов ВСУ, практика якого є обов’язковою (пункт 6 частини 2 статті 36 ЗУ про судоустрій), суди першої інстанції продовжують задовольняти позовні вимоги банків про стягнення заборгованості, належним чином не оцінивши правовідносини з позиції частини 1 статті 559 ЦК України.
-
Заміна боржника в зобов’язанні забезпеченому порукою
Спірні моменти виникають також у разі заміни боржника. Ще однією підставою припинення поруки є відмова поручителя або відсутність його згоди на заміну боржника за кредитною угодою (частина 1 статті 523; частина 3 статті 559 ЦК України). За своєю суттю порука є фідуціарними відносинами, пов’язаними з довірою до особи боржника, і відсутність яких має наслідком неправомірність покладення на поручителя обов’язку нової особи.
Тривалий час в Україні не було єдності судової практики щодо заміни боржника у разі смерті такого; так суди, з’ясувавши факт смерті боржника, закривали провадження у справі, виходячи з того, помилково припускаючи, що правонаступництво в таких правових відносинах не є можливим. Однозначну відповідь надано в згаданій вище ППВССУ No5 2012 р.: у разі, якщо спадкоємці прийняли спадщину в установленому законом порядку, їх правонаступництво є універсальним, тому вони відповідають за зобов’язаннями спадкодавця, у тому числі – за кредитним договором, однак обсяг їх відповідальності обмежений розміром спадкового майна, а нараховані відсотки та неустойка підлягають покриттю лише у тій частині, яка була нарахована банком за життя позичальника. У такому випадку, поручитель має дати свою згоду на поручительство за нового боржника (спадкоємця), або така згода може бути зафіксована в договорі поруки; при цьому обсяг відповідальності поручителя буде таким же, як у спадкоємців.
При переведенні боргу на нову особу, також можлива ситуація, коли кредитна угода містить положення про прийняття поручителем на себе зобов’язання відповідати перед банком за будь-якого боржника. У такому разі поручитель не матиме права вимагати визнання поруки припиненою.
У цілому, для вирішення спору при зміні боржника, необхідно визначити: чи містить основний договір чи договір поруки беззастережну згоду поручителя на переведення боргу; чи надано згоду поручителем, та цю згоду зафіксовано у договорі поруки або окремому правочині; чи було надано таку згоду вже після фактичної заміни боржника; чи достатньо спадкової маси для задоволення вимог кредитора у випадку правонаступництва.
-
Судова практика з припинення поруки зі спливом строку.
Надзвичайно проблемним на практиці, у тому числі неоднозначною є судова практика, із питання припинення поруки зі спливом строку її дії. Такі положення встановленні частина 4 статті 559 ЦК України. Відповідно, за загальним правилом порука припиняється із закінченням встановленого в договорі строку (або у встановлений в договорі термін). Якщо угодою це питання не врегульоване, порука буде припиненою якщо кредитор не скористається своїм правом пред’явити до поручителя вимогу про виконання протягом 6 місяців з дня настання строку виконання зобов’язання основним боржником. Більш складною є ситуація, коли договором не встановлено і точного строку (дати) виконання кредитного зобов’язання. У цьому випадку, кредитор має право пред’явити вимогу до поручителя протягом 1 року з дня встановлення поруки, а інакше порука буде вважатись припиненою.
Практичне значення має розуміння, за яким поширене у кредитних договорах положення «строк дії поруки встановлюється до повного виконання позичальником своїх зобов’язань перед банком за кредитним договором» насправді не є встановленим строком у розумінні закону, тому застосуванню підлягатимуть норми частини 4 статті 559 ЦК України із встановленим шестимісячним (або річним) строком (Постанова ВСУ від 06.02.2018 No 242/3772/14).
При чому, іншу важливу правову позицію з цього приводу викладено в Постановах ВСУ від 31.01.2018 р. 209/3779/15-ц; від 06.09.2017 р. No 6-623цс17; від 17.09.2014 р. No 6-53цс14, за якими строки, встановлені у частині 4 статті 559 ЦК України є преклюзивними, із їх спливом суб’єктивне право кредитора вимагати виконання зобов’язання у поручителя (у тому числі звертаючись до суду) перестає існувати. Окрім того, правильною реалізацією формулювання у цій частині «пред’явлення вимоги» є саме пред’явлення позовної вимоги, а не будь-яких інших видів вимог.
-
Боржник не може впливати на укладенні договору поруки між кредитором і поручителем.
Необхідність врахування волі боржника. Із одного боку, формулювання статті 553 ЦК України передбачає лише існування поручителя і кредитора як сторін договору, воля та ставлення боржника для цього правочину взагалі не передбачена, із іншого боку, на практиці відомі випадки розгляду цієї обставини як підстави звернення до суду про визнання договору недійсним. Із аналізу судової практики можна отримати вичерпну відповідь на це питання – згода боржника на встановлення поруки не є істотною умовою договору поруки (хоч і може мати такі положення, підпис боржника тощо, але факультативно). За своїм суб’єктним складом порука це зобов’язання тільки між кредитором і поручителем, та її змістом є створення прав та обов’язків саме щодо них. Встановлення поруки не впливатиме на обов’язки основного боржника. Тому звернення до суду і оспорення договору поруки у цій справі є безпідставним. (напр. Постанова ВСУ від 20.02.2012 р. No6-51цс11)
Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що Вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України своєю практикою розгляду справ виробили достатні роз’яснення щодо спірних правових питань, однак належний рівень єдності судової практики зі спорів, пов’язаних із забезпеченням кредитних зобов’язань, ще відсутній, зокрема, це проблеми неоднакового підходу до тлумачення матеріальних і процесуальних норм, які підлягають застосуванню, також не завжди звертається належна увага до умов договору та їх тлумачення. Це вимагає правильного і однозначного розуміння правових норм як судами, так і практикуючими юристами з метою адекватного сприйняття та оцінки вимог, які підлягатимуть судовому розгляду.
Автор – юрист Марія Шуляківська.
