Інтернет є можливо найбільшим досягненням людства кінця ХХ століття, та наразі стосується практично кожного аспекту життя сучасного суспільства. Соціологічні опитування в Україні доводять, що більше половини респондентів у віці до 50 років надають перевагу такому джерелу отримання інформації, як інтернет – набагато більше ніж телебаченню або періодичним друкованим виданням. Це найшвидший та найзручніший спосіб обміну інформації у світі, що відповідно має і свої негативні наслідки. Одним із порушень особистих немайнових прав як фізичних, так і юридичних осіб є приниження ділової репутації в інтернеті. Внаслідок порушення права на недоторканність ділової репутації особа зазнає втрат немайнового характеру, розповсюдження неправдивих відомостей перешкоджає подальшому активному введенню підприємницької діяльності, пошуку нових клієнтів, залученню інвестицій тощо.
Захист ділової репутації в інтернеті значно ускладнюється відставанням розвитку українського законодавства від реалій розвитку інформаційних технологій. Якщо біль-менш зрозумілими є способи захисту порушеного особистого немайнового права у традиційних друкованих виданнях, телебаченні, то спеціальне регулювання відносин та захисту права у мережі фактично відсутнє. У таких справах ділову репутацію захищають шляхом звернення до суду в порядку цивільного або господарського позовного провадження.
Дифамаційні (defamation – наклеп) або «репутаційні» справи є надзвичайно «популярною» категорією. Тільки новостворений Верховний Суд розглядає близько 25 подібних справ на місяць, що також свідчить про складнощі у захисті ділової репутації:
1. Слід звернути увагу на численні помилки у спробах фізичних та юридичних осіб вимагати захисту гідності, честі та ділової репутації одночасно. Хоча в українському законодавстві відсутнє нормативне закріплення цих понять, певне розуміння визначається у Постанові пленуму Верховного суду України (надалі – ППВСУ) №1 від 27.02.2009 , згідно якої під діловою репутацією (юридичних осіб, ФОП, осіб, які займаються незалежною професійною діяльністю та ін.) є оцінка якостей особи у сфері її діяльності (підприємницької, професійної, громадської тощо). Щодо гідності – вона притаманні тільки людині як біопсихосоціальній істоті, а честь пов’язана із її соціальною оцінкою. Таким чином, інтернет-публікація про нечемне поводження із клієнтами не може принижувати гідність, і вимога про захист гідності та ділової репутації не буде правомірною.
2. Найскладнішим питанням в таких спорах є визначення належного відповідача. Із одного боку, враховуючи специфіку роботи всесвітньої мережі, будь-яка особа може анонімно поширити негативну інформацію та залишитись невідомою; із іншого боку – право особи не недоторканність репутації дійсно є порушеним, тому має бути визначена особа, до якої будуть звернені вимоги.
По-перше, необхідно здійснити аналіз ресурсу, на якому розміщено публікації. Якщо такий інформаційний ресурс зареєстровано як ЗМІ, то розгляд справ в суді відбуватиметься за нормами, які регулюють їх діяльність. Так, відповідачем буде автор статті та редакція відповідного ЗМІ, якщо ж редакція не є юридичною особою або її структурним підрозділом, відповідачем слід прямо зазначати засновника такого ресурсу. Такі справи є легшими порівняно із публікаціями на невідомих інтернет-платформах, оскільки не потребують спеціальних запитів до органів із пошуком інформації про автора або засновника ЗМІ; інформація про них, як правило, є публічною. Крім того, позивач в цих випадках може скористатись спеціальними способами захисту – розмістити відповідь у цьому ж ЗМІ, або на іншому ресурсі, але за рахунок поширювача.
Якщо оспорювана публікація розміщена на веб-сайті, який не є ЗМІ, вимоги позивача мають бути звернені до автора інформаційного матеріалу та власника веб-сайту. Найчастіше автор залишається прихованим під нікнеймом, або взагалі неможливим є встановлення будь-яких відомостей про особу автора. Відповідно до згаданого ППВСУ №1, у такому випадку належним відповідачем є власник веб-сайту, оскільки саме він створив технологічну можливість для розповсюдження неправдивої інформації. Тобто власник веб-сайту в будь-якому випадку виступатиме відповідачем у справі, і саме на його пошук мають бути спрямовані максимальні зусилля позивача. Крім того, у цих справах тягар доведення належності відповідача покладається на позивача. Дані про власника витребовуються у адміністратора системи реєстрації та обліку доменних імен українського сегмента мережі Інтернет. У свою чергу, на практиці ми неодноразово змушені були звертались до українського національного реєстратора доменних імен Imena.юа із адвокатськими запитами про надання відомостей щодо власників сайтів, на яких розміщувалась недостовірна інформація про клієнтів, та на що отримували відповідь, що інформація є конфіденційною. На жаль, встановлена відповідальність за неподання відомостей за адвокатським запитом є такою низькою, що ніяким чином не стимулює реєстратора до співпраці. Із іншого боку, така задокументована неможливість самостійного отримання доказів тільки сприятиме витребуванню даних судом в порядку забезпечення доказів. Взагалі неврегульованою залишається ситуація, якщо хостинг-провайдер виявиться іноземною компанією.
Крім того, правильне визначення відповідача прямо впливає підсудність спору. У судовій практиці наявні ухвали, за якими суд відмовляв у витребуванні відомостей про власника веб-сайту тільки з причини необхідності визначення належного суду – суд не уповноважений з’ясовувати для позивача місце знаходження належного відповідача. Тому слід обачно підходити до аргументації заяви про забезпечення доказів.
Також із практики можна навести справу, за якою довідка реєстратора визначала належність сайту власникові станом на дату, що передувала публікації. Суд за таких обставин зробив висновок, що позивачем не доведена правильність обрання заявленого відповідача.
Складними є також випадки, коли один інформаційний ресурс поширив неправдиву інформацію, та згодом відповідні публікації з’являються і на багатьох інших сайтах. За таких обставин, вкрай важко позиватись до кожного з них та здійснювати пошуки власників всіх веб-сайтів. Як правило, здійснюється системне опрацювання всіх веб-сторінок для визначення тієї, на якій здійснено публікацію вперше. Щодо інших ресурсів, існує велика ймовірність, що вони добровільно видалять запозичену інформацію, якщо їм буде надіслано відповідну вимогу із наведенням обґрунтування недостовірності відомостей, а також вказано про намір звернутись до суду до першоджерела.
3. Доведення недостовірності інформації.
Власну стратегію під час судового провадження слід будувати за такими напрямками:
- Оскільки технічно інформація може бути видалена у будь-який момент, вкрай необхідною є фіксація факту її розміщення. Відповідно до положення ППВСУ, позивач зобов’язаний довести поширення інформації. Із аналізу судової практики вбачається, що суди у половині випадків відхиляють подані роздруківки скріншотів веб-сторінок як неналежний доказ; в інших виходять із того, що суд не є фахівцем в оцінці достовірності роздруківок, тому відповідач має право довести її неналежність. Для уникнення непередбачуваних рішень суду рекомендується замовити проведення експертизи у сфері інтелектуальної власності (комп’ютерно-технічне дослідження).
- Власне доведення недостовірності інформації. Має бути проаналізовано: чи містить публікація оціночні, або ж фактичні дані? Оціночні судження (наприклад критика, суб’єктивна думка відповідача) не вважаються такими, що можуть бути спростовані. У свою чергу, фактичні дані можуть бути перевірені на предмет їх істинності, тому можуть бути предметом спору. Наразі, чинним законодавством встановлено презумпцію добропорядності – тобто будь-яка негативна інформація вважатиметься недостовірною, доки особа, яка її поширила, не доведе протилежного. Позивач звісно має право подавати відповідні докази недостовірності поширеної інформації зі свого боку.
- Головним завданням тут є не тільки належний захист позиції, що інформація є недостовірною, а й доведення факту, що таким поширенням було дійсно порушено особисті немайнові права, створено перешкоди для подальшої успішної професійної діяльності. Так, у ППВСУ №1 визначено юридичний склад правопорушення, наявність всіх елементів якого необхідна для задоволення позову. Порушення ОНП також є таким необхідним елементом.
Як уже зазначалось, позивач може вимагати спростування поширеної неправдивої інформації, припинити поширювати таку інформацію (видалити публікацію), а також відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Під спростуванням розуміється доведення неправильності, хибності поширеної інформації та її заперечення. Спростування здійснюється незалежно від вини особи (на підтвердження – власником веб-сайту). Позивач має право у позовній заяві зазначити й сам текст спростування, який має бути здійснений у разі прийняття рішення на його користь. Звертаємо увагу, що судами було неодноразово підтверджено, що такий спосіб захисту як публічне вибачення не може бути застосований. Щодо відшкодування немайнової шкоди, то, із урахуванням принципу bona fides, його кінцевий розмір не повинен утискати та загрожувати припиненню діяльності інформаційного ресурсу. Як правило, такий розмір відшкодування коливається від 1,5 до 5 тис. грн. Розмір завданої юридичній особі шкоди може бути встановлений за результатами експертизи.
Автор – юрист Марія Шуляківська
